Про події на Грушевського
Станом на цю годину протистояння в урядовому кварталі тривають вже понад добу. Без перепочинку. Багато думок зараз лунає з приводу подій минулої доби на вулиці Грушевського у Києві. Хтось одразу поспішив назвати молодих екстремістів провокаторами.
Можливо заклик іти до Верховної Ради з самого початку і був провокацією, так само як і коктейлі молотова і каміння, що летіли у правоохоронців. Однак, не можна називати тисячі тих хлопців і чоловіків, що самовіддано боролися і продовжують боротися там, провокаторами. За останньою інформацією, трьом учасникам заворушень видалили око після пострілів міліцейськими гумовими кулями, ще одному – відірвало кисть руки, коли він намагався викинути гранату з натовпу. Ці хлопці є героями України, які довели на ділі, що вони готові «покласти душу і тіло за нашу свободу».
Я не підтримую насильство, і, відверто, ніколи б не могла кинути каменем у живу людину, била б вона мене чи ні (а досвід сутичок із Беркутом під час масових акцій я, на жаль, маю). Але критичні часи вимагають критичних мір. І терпець українцям увірвався.
Я ні в якому разі не закликаю до насильства. Дасть Бог, і, можливо, перемовини опозиції з Президентом будуть результативними, буде досягнуте якесь рішення, що виведе Україну з цієї неоРуїни. Але поки що, я певна в одному. Кожен справжній чоловік, який прагне захистити свою родину, дітей та жінок, свою державу, повинен бути зараз у Києві. Не виголошувати порожні гучні промови, роздавати ярлики, сидячи у теплі і комфорті, на роботі чи вдома.
Зараз. Там. Вирішується доля України.
Можливо я зараз пишу емоційно, але це вже крик душі молодої людини, яка вистояла і Майдан, у свій час, і Євромайдан, яка була закордоном, але вирішила повернутися додому, яка прагне бути господарем на своїй землі. І, можливо, якби кожен із 47 мільйонів українців, чи скільки нас вже тут залишилось, почув крик української душі, що ревів цілу минулу ніч і сьогодні ввесь день, то дуже скоро ми могли б з вами прокинутися у зовсім іншій країні.
Можливо заклик іти до Верховної Ради з самого початку і був провокацією, так само як і коктейлі молотова і каміння, що летіли у правоохоронців. Однак, не можна називати тисячі тих хлопців і чоловіків, що самовіддано боролися і продовжують боротися там, провокаторами. За останньою інформацією, трьом учасникам заворушень видалили око після пострілів міліцейськими гумовими кулями, ще одному – відірвало кисть руки, коли він намагався викинути гранату з натовпу. Ці хлопці є героями України, які довели на ділі, що вони готові «покласти душу і тіло за нашу свободу».
Я не підтримую насильство, і, відверто, ніколи б не могла кинути каменем у живу людину, била б вона мене чи ні (а досвід сутичок із Беркутом під час масових акцій я, на жаль, маю). Але критичні часи вимагають критичних мір. І терпець українцям увірвався.
Я ні в якому разі не закликаю до насильства. Дасть Бог, і, можливо, перемовини опозиції з Президентом будуть результативними, буде досягнуте якесь рішення, що виведе Україну з цієї неоРуїни. Але поки що, я певна в одному. Кожен справжній чоловік, який прагне захистити свою родину, дітей та жінок, свою державу, повинен бути зараз у Києві. Не виголошувати порожні гучні промови, роздавати ярлики, сидячи у теплі і комфорті, на роботі чи вдома.
Зараз. Там. Вирішується доля України.
Можливо я зараз пишу емоційно, але це вже крик душі молодої людини, яка вистояла і Майдан, у свій час, і Євромайдан, яка була закордоном, але вирішила повернутися додому, яка прагне бути господарем на своїй землі. І, можливо, якби кожен із 47 мільйонів українців, чи скільки нас вже тут залишилось, почув крик української душі, що ревів цілу минулу ніч і сьогодні ввесь день, то дуже скоро ми могли б з вами прокинутися у зовсім іншій країні.
0 коментарів